Радянські політики прагнули приховати участь СРСР у розпалюванні Другої світової війни (згадуємо пакт Молотова-Рібентропа), тому ввели термін «Велика Вітчизняна війна». Для більшості республік ця війна розпочалася 22 червня 1941 року, але не для України. Наша держава брала участь у Другій Світовій війні з перших днів її оголошення. Фактично вся сучасна Західна Україна входила до складу Польщі, тому з самого початку війни українці одні з перших зустрілися у битвах з німецькими загарбниками. Загалом у польській армії проходили службу близько 112 тисяч українських солдатів та понад 100 офіцерів.
У перший день війни німецькі війська бомбардували Львів, керуючись при цьому Мінською радіостанцією, яку надала радянська сторона. Усі ці факти, звісно, у сучасній Росії згадувати не прийнято.
Однак зараз зі сторони Росії все частіше звучать лозунги, які нівелюють участь будь-яких союзників у війні. Фактично відбувається повна узурпація перемоги.
У даній статті ми пропонуємо освіжити пам’ять та згадати найрозповсюдженіші міфи про «Великую Отечественную Войну».
1)    Кількість втрат серед  українців та визначення переможців.
Ще у далекому 2010 році Володимир Путін (на посаді Прем’єр-міністра) проголосив, що Росія виграла б війну і без допомоги Союзників, зокрема України. Такі висновки він зробив, опираючись на «усім відомі документи», в першу чергу на кількість людських та матеріальних втрат, називаючи 70% від загального числа.
Схоже, що  на той момент він ще не встиг ознайомитися з усіма засекреченими та нерозкритими документами. З моменту закінчення війни число загиблих завжди залишалося таємницею, якою користувалися політики у своїх цілях. Через рік після закінчення війни Сталін назвав число у 7 мільйонів жертв, через 20 років це число зросло до 20 мільйонів.
 У 2017 році було розсекречено, начебто, остаточні дані, згідно яких СРСР втратила близько 42 мільйонів населення загалом, з яких 14 мільйонів – українці, тобто кожен третій. При цьому більшість жертв була з цивільного населення, стосовно військових втрат, то названі цифри у 6 млн росіян та 1,5 млн українців, тобто 66% і 16% відповідно. Але скільки ж було їх у лавах червоної армії загалом? Історики нарахували щонайменше 7 млн українців із числа 35 млн красноармійців, тобто близько 20%. При цьому слід згадати, що серед українців, яких було залучено до лав червоної армії у 1941 році живими повернулося лише 3%. Така колосальна різниця у числах пов’язана з різними способами підрахунку, адже росіяни записували лише знайдені паспорти на загиблих, українці ж враховували тих, хто проживав на території УРСР.
Інша частина «переможного» міфу пов’язана з США та Союзниками. Зараз російські експерти применшують значимість ленд-лізу та відкриття другого фронту, а про американо-японську війну взагалі не згадують.
Чому це не так? Почнемо з кінця.
За 2 місяці до початку радянсько-німецької війни СРСР підписав пакт про нейтралітет з Японією, але попри це там залишалось щонайменше 3 армії, які збиралися задіяти в разі розриву цього договору. Чим активніше американці просувалися до Японії – тим більше Радянський союз міг дозволити собі відвести війська з цього напрямку. Це зіграло важливу роль під час Сталінградської битви, наприкінці 1942 року.

Програма ленд-ліз

Досить комічно звучать подібні рядки, бо програма ленд-лізу для СРСР почалася лише в 1942 році. Якщо ж бути максимально точним, то 28 грудня 1941 року.
І тут вимальовується наступна ситуація: США та Великобританія, дійсно, затримували поставки, а іноді вони не доходили, все через активну підводну війну Третього Рейху. При цьому ці ж експерти згадують в основному поставки техніки, забуваючи про медикаменти, спорядження тощо. Радянські лікарі на 30% були укомплектовані американськими ліками. Уся армія забезпечувалася частиною виключно американських продуктів, таких як тушонка, масло, шоколад.
Саме завдяки ленд-лізу радянська армія до кінця війни стала мобільною, партнери надали майже вдвічі більше автомобілів та мотоциклів, ніж виготовив Радянський Союз за 4 роки війни. Взагалі велика доля мобільності Радянського Союзу залежала саме від ленд-лізу, сюди важливо враховувати потяги та залізнично-дорожні колії.

Звинувачення України у зв’язку з німцями, ігноруючи при цьому численні нацистські угрупування в РРФСР.

Одним з найвживаніших виразів на російському ТБ є «фашистська Україна», корені якого беруть свій початок саме у часи Другої світової війни. Ця історія про Бандеру, ОУН, УПА, Нахтігаль. Цими наративами й зараз переповнена мережа. А от історії про колабораціонізм росіян значно рідше можна почути, адже це темна пляма на їхньому життєписі.
Наприкінці 1941 року, у збройні формування Німеччини входило понад 1 мільйон радянських громадян, з яких 300 тисяч – росіяни. Окрім цього, коли мова російських експертів заходить про колабораціоністів, вони називають величезні числа, пов’язуючи їх з німецькими загарбниками, але у радянських документах колабораціоністами називали не тільки тих, хто співпрацював з німцями, а також і тих, хто виступав за незалежну Україну та вів партизанську війну проти СРСР.
Так хто ж ці російські зрадники?
Перші, хто приходять на думку – «Власівці», або російська визвольна армія. Вихідці із білогвардійців та емігрантів. Їх нараховувалося близько 120 тисяч.
Російська визвольна народна армія (за такою назвою ховалася дивізія СС), їх було близько 8 тисяч. Крім них, до СС входила 30-та дивізія, а також існувала дивізія «Русланд», яка повноцінно входила до складу Вермахту, а на плечі носили шеврон у вигляді сучасного російського триколору.
На території Югославії було сформовано так званий «Русский корпус», до якого входило близько 15 тисяч осіб, їх основу склали емігранти з СРСР, їх головним завданням була боротьба з югославськими партизанами.
Окрему частину колабораціоністів складали «казаки», загалом до кінця війни німці нарахували понад 100 тисяч таких “казаків”, враховуючи  дітей та жінок. Бойові частини “казаків”: 15-й казачий кавалерійський корпус СС (25 тисяч осіб), Окремий казачий корпус (18 тисяч осіб), 1-ша казача дивізія (5 тисяч осіб).
Окремо треба розповісти про Хиви (від німецького Hilfswilligen – добровільний помічник) – тут треба зауважити, що німці зараховували сюди взагалі усіх, хто якось взаємодіяв з німцями (хоча СРСР не сильно від них віддалилися, бо колабораціоністами вони вважали кожного, хто, наприклад, обробляв землю на захоплених територіях або тих військових, які не втекли із полону. Таких добровольців серед росіян німці нарахували близько 300 тисяч станом на 1943 рік. Їх залучали до партизанських робіт, каторжної праці тощо.
Цікавий факт: саме до збройного протистояння з радянською армією залучили майже в 5 разів більше росіян, ніж українців.

Георгіївська стрічка як символ самообману серед російського народу.

Як показують опитування, більшість росіян не усвідомлюють історію цього символу, а носять його як доказ зазомбованої свідомості. Справа в тому, що спочатку це був символ нагороди у Російській Імперії, тому його було заборонено у Радянському Союзі. Але після зниження бойового духу Сталін доручив ввести цю, по факту, націоналістичну символіку, здебільшого призначену для росіян, які колись воювали у складі Російської імперії.
Після війни про знак знову забули, а повернули його лише у 2005 році, після чого вона стала символом сучасної російської пропаганди Другої Світової війни.

Хто ознаменував перемогу?

Це добре відома фотографія, зроблена Євгеном Халдеєм, яку зараз “ліплять” скрізь, де згадують про перемогу над Німеччиною. Взагалі історія встановлення прапору перемоги досить цікава та, в черговий раз, підкреслює обман радянського керівництва. Остаточно невідомо, хто встановив прапор першим. У Рейхстаг увійшло одразу 4 прапороносні групи, а на будівлю було встановлено близько 40 прапорів.
За офіційною легендою прапор перемоги або штурмовий прапор 150-ї дивізії встановили Берест, Егоров та Кантарія. Що ж було насправді: Берест був заступником батальйону з політвідділу, тому йому та його групі доручили встановити саме цей прапор.

Їх група дійшла на дах досить пізно, коли там вже майорів інший червоний стяг, тому начальником Береста було прийнято рішення не встановлювати прапор, пізніше надійшов протилежний наказ, але на той момент прапор загубився у штабі частини.
Вже після закінчення війни до Жукова надійшло близько 30 рапортів про нагородження за встановлення прапору. Але до офіційного списку вписали лише трьох, тих, хто мав найкращу партійну репутацію…

No responses yet

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *